Кожна сходинка, вузький прохід чи відсутність пандуса можуть здаватися дрібницею на плані будівлі. Але для людини на кріслі колісному чи з обмеженою мобільністю — це реальний бар’єр на шляху до повноцінного життя.
Проте безбар’єрність — це не лише про пандуси. Це про право бути рівноправним учасником суспільства, мати доступ до освіти, роботи, медицини, адміністративних послуг і громадського простору. І сьогодні, у XXI столітті, це вже не бажаний додаток до проєкту — це базова умова якісного будівництва та зрілого суспільства, пише РrofВuild.
Коли інфраструктура «добиває»
Він приїхав потягом разом із дружиною. Звичайний вокзал, звичайна зупинка. Потяг рушив далі, пасажири розійшлися — і лише тоді стало зрозуміло: далі рухатися неможливо. Чоловік у кріслі колісному — ветеран війни, який втратив обидві ноги, — опинився у пастці на пероні без жодного безпечного способу спуститися вниз. Пандуса немає. Ліфта — теж. Лишаються лише сходи.
Дружина стояла поруч і шукала вихід. Вона фізично не могла знести чоловіка сходами. Після кількох хвилин розгубленості вони зробили те, чого не повинно траплятися в цивілізованій країні: на холодні бетонні сходи постелили покривало, і ветеран почав спускатися повзком — сходинка за сходинкою.
Це сталося в Ірпені — місті, де розташований військовий шпиталь. Сюди приїздять поранені захисники після важких поранень, ампутацій, порушення мобільності для лікування та реабілітації. Але інфраструктура вокзалу, через який вони потрапляють у місто, виявилася до цього не готовою.
Інша історія — про Марину, молоду жінку, яка після нещасного випадку також опинилася у кріслі колісному.
«Раніше я ніколи не думала про пандуси чи вузькі двері, поки сама не опинилася в цій ролі. Найбільше вражає, коли навіть нові будівлі не мають простого доступу до входу — доводиться просити про “маленьку допомогу”, ніби це щось надзвичайне. Часто я обираю довший шлях або взагалі відмовляюся від візиту, бо не можу подолати кілька сходинок. Це виснажує і принижує», — розповіла вона.
Ці історії — не про відсутність співчуття на місці. Вони про відповідальність, яка виникає значно раніше — на етапі планування, проєктування, утримання та управління інфраструктурою.
Попри чинні законодавчі вимоги щодо доступності, тисячі об’єктів і досі не пристосовані до реальних потреб людей з інвалідністю. І поки безбар’єрність залишається «опцією», а не стандартом, подібні історії повторюватимуться.
Читайте також: Нерухомість під тиском стереотипів. Хто найбільш вразливий на ринку оренди житла
Базові принципи
Безбар’єрність — це створення середовища, яке усуває фізичні, соціальні та інформаційні перешкоди для всіх груп населення: людей з інвалідністю, літніх людей, батьків із дитячими колясками, людей з тимчасовими травмами або сенсорними порушеннями. Йдеться не лише про наявність пандуса, а й широкі дверні отвори, безпечні та логічні маршрути, тактильні елементи для людей з порушеннями зору, контрастна навігація, доступні санвузли, ліфти з кнопками на доступній висоті, безбар’єрні входи до будівель і громадських просторів.
В Україні поняття безбар’єрності закріплене на найвищому рівні. У 2021 році Кабінет Міністрів ухвалив Національну стратегію зі створення безбар’єрного простору до 2030 року. Вона охоплює не лише фізичну доступність будівель, а й транспорт, інформацію, цифрові сервіси, освіту та працевлаштування. План дій на 2025–2026 роки передбачає конкретні завдання й строки реалізації, що мають забезпечити системні зміни для мільйонів людей.
За даними Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, результат моніторингу майже 54 тисяч об’єктів соціальної інфраструктури виявив, що лише близько 22 % відповідають принципам безбар’єрності. Фактично це означає, що лише кожен п’ятий об’єкт — лікарня, школа, магазин або громадський простір — доступний для людей з обмеженою мобільністю.
Водночас соціологічні дослідження свідчать: 86 % українців вважають безбар’єрність важливою цінністю. Тобто суспільний запит на доступність значно випереджає реальний стан середовища. Сьогодні безбар’єрність у будівництві — це не бонус і не тренд, а питання соціальної справедливості та маркер цивілізованості.
Читайте також: Сім проєктів "Руху безбар’єрності" отримають фінансування у межах програми "Відновлення України ІІІ"
Виклик і шанс
У контексті повоєнного відновлення України значення безбар’єрності лише зростає. Тисячі людей повертаються з фронту з пораненнями, ампутаціями, порушеннями зору й слуху. Без доступного середовища їхнє повернення до нормального життя стає фактично неможливим.
Саме тому будівництво майбутнього має базуватися на принципах інклюзивності з перших етапів проєктування. Безбар’єрність не може бути винятком — вона має стати стандартом. І хоча викликів ще багато, вже з’являються інструменти та практики, які свідчать про рух у правильному напрямку: зміни в ДБН, розвиток Мапи безбар’єрності, комплексні проєкти в громадах.
У межах державного проєкту «Рух без бар’єрів» створюються перші комплексні безбар’єрні маршрути. Вінницька громада стала одним із найбільш послідовних прикладів: місто понад 20 років системно працює над доступністю, впроваджує інклюзивні туристичні маршрути, адаптує музеї, громадські будівлі, навігацію, залучає бізнес до створення безбар’єрного середовища.
Позитивні зрушення є і в інших громадах. Луцьк працює над фізичною, цифровою та інформаційною доступністю. У Броварах реалізується довгострокова програма облаштування безбар’єрного простору. На Житомирщині та Хмельниччині громади створюють власні ради безбар’єрності й маршрути доступу до ключових об’єктів. Це приклади того, як принципи безбар’єрності втілюються на практиці.
Читайте також: Будівельні норми оновлено: як зміняться правила забудови, безпеки та інклюзивності
Окрему роль відіграє інтерактивна Мапа безбар’єрності від ЛУН — інструмент, що допомагає людям орієнтуватися в просторі та оцінювати рівень доступності тисяч локацій по всій країні в реальному часі.