Українська цементна галузь, яка має більш ніж достатньо ресурсів для швидкого росту, переживає стагнацію. Більшість підприємств працюють у мінус, якість офіційного заводського продукту компрометується фальсифікатом, а частка імпортного цементу на внутрішньому ринку зростає. Про те, чому так сталося і як вирішити проблеми регулювання ринку йшлося під час круглого столу «Європейська якість українського цементу: фактори ризику». Захід організував Офіс ефективного регулювання BRDO за підтримки EU4Business/FORBIZ, Мінрегіону та асоціації «Укрцемент» у рамках Публічного діалогу #PROДіалог.
Хто кому червоне світло?
В Україні цемент ‒ найпоширеніший будівельний матеріал. Його використовують і окремо, і як головну складову бетону. Здавалося би, в країні, яка переживає будівельний бум, цей сегмент галузі має успішно розвиватися. Натомість із цементом ‒ усе не так оптимістично. За вісім місяців 2017 року, згідно з даними Мінекономіки, при збільшенні будівництва на 25,4% ріст виробництва цементу не досяг навіть 3%.
За 14 років кількість цементних підприємств скоротилася з 39 до 24, із яких три чверті ‒ збиткові. У 2016 році в Україні працювали лише 9 із 27 обертальних печей для виробництва цементного клінкеру, який є однією із найважливіших складових під час виготовлення цементу.
Хороша новина в тому, що країна забезпечена цементною сировиною на три століття. Станом на 2014 рік в Україні було 47 родовищ і шість об’єктів обліку цементної сировини з прогнозованими запасами 3,2‒4 млрд тонн. Видобувають сировину з 32 родовищ і на майже всіх об’єктах обліку. Навіть якщо промисловість закріпиться на рекордному видобутку 2007 року в обсязі майже 15 млн тонн, запасів копалин вистачить мінімум на 100 років.
Водночас вітчизняні виробники виготовляють цементу менше, ніж ринок поглинає. За даними асоціації «Укрцемент», у 2016 році в Україні було вироблено 9,1 млн тонн цементу, а спожито ‒ майже 9,5 млн тонн. Різницю забудовники компенсують за рахунок імпортних поставок. Цьогоріч загальний обсяг імпорту цементу зріс на 110%, а ввезення його з Білорусі збільшилось у 170 разів. Як підрахували в Європейській економічній комісії ООН, Україна виробляє 213 кг цементу на душу населення, що є одним із найнижчих показників у Старому світі. Для порівняння: у Польщі ‒ 489 кг, у Німеччині ‒ 342 кг.
Збільшення зовнішніх поставок саме білоруського продукту в асоціації «Укрцемент», яка об’єднує понад 95% вітчизняних профільних виробників, пояснюють більш низькою ціною. І при цьому наголошують на виявленні фактів нібито субсидування сусідньою державою імпорту в Україну. Як зауважує голова Асоціації виробників цементу України «Укрцемент» Павло Качур, поставки здійснюються з порушеннями сертифікаційних процедур. Начебто білоруський цемент ввозився за фіктивними сертифікатами ДП «Київоблстандартметрологія» і ДП «Чернігівстандартметрологія». Анулювання сертифікатів МЕРТ України після доведення фактів порушень викликало негативну реакцію у білоруського Мінархітектури та будівництва. Чиновники сусідньої держави вважають ці дії безпідставними і вказують на бюрократичну протидію входженню білоруської продукції на ринок України. Власне, варто нагадати, що рух у Європу якраз і вимагає створення цивілізованих правил гри.
Саме їх відсутність призвела до погіршення ситуації на вітчизняному цементному ринку і з якістю продукту. Якщо у 2010 році рівень фальсифікату серед перевіреного фасованого цементу становив 20%, то у 2016 сягав 60%. У 2017 році Союз споживачів України на замовлення асоціації «Укрцемент» у будівельних магазинах та на ринках перевірив цемент у мішках, що мали зовнішні ознаки підробок, ‒ як-от порушення маркування. Результати вражаючі: 82% із них були підробкою, половина мішків мали вагу менше зазначеної, 60% не відповідали критерію міцності. У деяких випадках показник, від якого залежить міцність будівельних конструкцій, був уп’ятеро нижчий за регламентований національним стандартом. Це сумний наслідок відсутності повноцінного ринкового нагляду, що створює можливості фальсифікації якісного офіційного цементу українських заводів шляхом додавання сторонніх домішок для збільшення кількості продукту за рахунок його споживчої якості.
Згодом з цим фальсифікатом стикаються будівельники. Як розповів заступник голови правління Союзу споживачів України Олег Цільвік, у одного з київських забудовників жоден зі зразків з п’яти партій закупленого цементу не відповідав заявленим характеристикам ‒ замість М-500 це був цемент М-350.
Неповороткий ринок
Що ж стримує розвиток цементної галузі? Критична для галузі ситуація склалася насамперед через неактуальність документації органів сертифікації та високий рівень корупції в цих органах.
«Недієвість механізмів ринкового нагляду в Україні, відсутність адекватної відповідальності органів сертифікації і актуальної інформації щодо анульованих сертифікатів дає можливість недобросовісним виробникам постачати на ринок неякісний контрафактний цемент», ‒ вважає керівник сектору «Будівництво» Офісу ефективного регулювання BRDO Олена Шуляк.
Ситуація може значно погіршитися вже з 1 січня 2018 року. З відміною обов’язкової сертифікації УкрСЕПРО у держави не залишиться інструментів контролю якості будматеріалів. Нагадаємо, ще у 2015 році Верховна Рада прийняла Закон «Про технічні регламенти та оцінки відповідності», щоб гармонізувати українські національні стандарти щодо будівельних матеріалів з європейськими. Згідно з документом з 2018 року в Україні скасовується обов’язкова сертифікація метало- та деревообробного обладнання, кранової і протипожежної продукції, будматеріалів, будівельних виробів і конструкцій.
Однак довести справу до логічного кінця нардепи не змогли. Законопроект за №7151, який покликаний привести внутрішні стандарти з будматеріалів у відповідність до європейських, внесли до парламенту лише в жовтні 2017-го. Навіть якщо його проголосують без зволікань, до 2020 року необхідно розробити і прийняти 377 гармонізованих стандартів. До того часу, поки їх реалізують на практиці, ринок дрейфуватиме за межами правового поля.
Наразі невідомо, як поведуть себе народні обранці. Європейські фахівці наголошують: галузь серйозно обмежена в можливості розвитку. Як зазначають у BRDO, чинне законодавче забезпечення технічного регулювання ринку перешкоджає запровадженню нових технологій, виходу виробників на міжнародні ринки. Експортний потенціал стримується необхідністю сертифікації партій продукції за міжнародними стандартами. А подвійне регулювання ринку через одночасну дію двох систем сертифікації ‒ радянської та європейської ‒ створює численні прогалини в технічному регулюванні та ускладнює роботу підприємцям. У цій ситуації самі компанії-виробники цементу України, а це на 80% іноземні інвестори, підготували та домоглися прийняття національних стандартів на виробництво та випробування цементу, гармонізованих з європейськими нормами. Проте запрацювати нові стандарти зможуть лише після гармонізації Україною вже згаданих пов’язаних стандартів та будівельних норм.
«Ринок цементу є одним із ключових секторів для економіки країни, зважаючи на його потенціал для розбудови інфраструктури. Тому дуже важливо знайти кращі практики регулювання, які зможуть повністю його розкрити і сприяти розвитку», ‒ радить керівник відділу «Економічна співпраця, соціальний та регіональний розвиток» представництва ЄС Хуана Мера Кабейо.
Бізнес-план
На думку експертів, обов’язкову сертифікацію будматеріалів УкрСЕПРО варто продовжити, внісши правки до закону «Про технічні регламенти та оцінки відповідності». Аби країна виробляла більше цементу, необхідно запустити програми підтримки модернізації цементних виробництв, створити умови для доступу на ринок малих і середніх підприємств, вважає заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України Лев Парцхаладзе.
Так, але програми мають створюватися в результаті досягнення компромісу між бізнесом, державою та споживачами. Вони мають заохочувати перехід виробників від енерговитратних технологічних процесів та технологій до сучасних та ефективних, надати рівні права на доступ до сировини усім учасникам ринку. Преференції держави можуть бути різними ‒ від податкових пільг на період реконструкції підприємства до пільгового кредитування, лізингових схем і грантів.
Для боротьби з фальсифікацією потрібна системна міжгалузева співпраця, посилення кримінальної та адміністративної відповідальності як виробника, так і реалізатора. З таким переліком завдань час на зволікання уже давно вичерпано.
Лариса Степанушко